Медична інформація. Правові аспекти

Чи має право заклад охорони здоров'я надавати медичну інформацію про особу на вимогу суду або на адвокатський запит

Відповідно до вітчизняного законодавства медичні працівники не мають права розголошувати інформацію про хворобу, результати медичного обстеження, огляду, інтимний і сімейний боки життя громадянина (стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19.11.1992 № 2801-XII). Адже дані про стан здоров'я є конфіденційною інформацією (стаття 11 ЗУ «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-XII).

Про те, що медична інформація має правовий статус конфіденційної, йдеться й у рішенні Конституційного Суду від 30.10.1997 № 5-зп.

Зважаючи на зазначене вище, документи, що містять медичну інформацію про особу, може отримати лише безпосередньо сама особа, якої це стосується (стаття 285 ЦКУ від 16.01.2003 № 435-IV), або її представник на підставі доручення або договору про надання правової допомоги, а також батьки (усиновлювачі, опікун, піклувальник) як законні представники дитини.

Наприклад, якщо адвокат чи представник однієї зі сторін судового процесу надішле до медичного закладу запит із проханням надати документи, що містять медичну інформацію про особу сторони-опонента (йдеться про копії документів медичної карти, історії хвороби, виписок, витягів, історії відвідування, результати аналізів та оглядів тощо), він отримає відмову, оскільки згідно статті 286 ЦКУ та статті 391 Основ законодавства про охорону здоров'я фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз та результати медичного обстеження.

Отримання медичної інформації про пацієнта третіми особами можливе лише, якщо до медичного закладу звернеться суд із відповідною вимогою про надання копій медичної документації, за умови дотримання порядку, передбаченого частиною першою статті 137 ЦПКУ від 18.03.2004 № 1618-IV. Проте і в такому разі заінтересованій стороні потрібно навести докази, чому саме отримання такої медичної документації буде важливим при розгляді справи. У судовій практиці трапляються рішення суддів, які як задовольняють клопотання про витребування копій медичної документації, так і відмовляють, посилаючись на неістотність такої інформації, відсутність спеціальної освіти та знань як у судді, так і у сторін процесу для тлумачення записів, що містяться у медичній документації.

У разі ігнорування медичним закладом вимоги суду, останній на підставі частини першої статті 93 ЦПКУ може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом.

Зауважимо, що деякими нормативними актами у сфері охорони здоров'я спеціально передбачено випадки надання певної медичної інформації без згоди пацієнта. Наприклад, у статті 6 ЗУ «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 № 1489-III зазначено, що надавати відомості про стан психічного здоров'я особи без її згоди або згоди її законного представника можна з метою:

• організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;
• провадження досудового розслідування або судового розгляду за письмовим запитом слідчого, прокурора та суду.

Отже, на звернення та вимогу суду медичний заклад має право надати медичну інформацію про особу. В усіх інших випадках, у тому числі і на адвокатські запити, якщо адвокат не є представником особи, щодо якої запитується інформація, заклад охорони здоров'я зобов'язаний відмовити у наданні відповідної інформації та/або документів.

Лікарська таємниця. Правові аспекти

Вітчизняне законодавство передбачає певні правила щодо розголошення лікарської таємниці та відповідальність за порушення цих правил, про що має знати кожен медичний працівник

Обов'язок лікаря зберігати лікарську таємницю задекларовано абзацами 4­5 Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України від 15.06.1992 № 349. Лікар має дотримуватися правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому.

Так, медичні працівники не мають права розголошувати інформацію про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимний і сімейний боки життя особи, крім передбачених законодавчими актами випадків (стаття 40 Основ законодавства про охорону здоров'я). Використовуючи відомості, що становлять лікарську таємницю, у навчальному процесі, науково-­дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, має бути забезпечена анонімність пацієнта.

Статтею 32 та частиною третьою статті 34 Конституції України передбачено умови, за яких відомості, що становлять лікарську таємницю, можуть бути розголошені, а саме - в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Крім того, батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного (частина 2 статті 285 ЦКУ, частина 2 статті 39 Основ законодавства про охорону здоров'я).

Також законодавством встановлено, що у разі смерті пацієнта члени його сім'ї або інші уповноважені ним фізичні особи мають право ознайомлюватися з висновками щодо причин смерті (частина 4 статті 285 ЦКУ, частина 5 статті 39 Основ законодавства про охорону здоров'я). Результати медичного обстеження дозволено повідомляти нареченим (частина 4 статті 30 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 № 2947-­III).

Посилені гарантії захисту лікарської таємниці встановлені щодо інформації про психічний стан пацієнтів, а також щодо обстеження на наявність ВІЛ­-інфекції чи інших важких, невиліковних чи небезпечних інфекційних хвороб.

Зокрема, відомості про стан психічного здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника можна передавати для:

Інформація про лікування особи у наркологічному закладі може бути надана тільки правоохоронним органам у разі притягнення цієї особи до кримінальної або адміністративної відповідальності (частина 5 статті 14 ЗУ «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15.02.1995 № 62/95­-ВР).

Зазначимо, що деякі нормативно-­правові акти передбачають прямий обов'язок медичних закладів та працівників повідомити третім особам відомості, що становлять лікарську таємницю. Зокрема, працівники центрів медико-­соціальної реабілітації жертв насильства у сім'ї мають повідомити про вчинене насильство у сім'ї уповноваженим підрозділам органів внутрішніх справ.

Законодавство України передбачає відповідальність за порушення правил щодо розголошення лікарської таємниці. Зокрема, відповідно до статей 145 та 132 Кримінального кодексу України, кримінальними діяннями визнають:

Правила розпорядження даними, які становлять лікарську таємницю, та інформацією для пацієнта також задекларовані на міжнародному рівні, зокрема у:

Інфекційний контроль за туберкульозом у лікувально-профілактичних закладах України

Проаналізувавши законодавство України, помітимо, що інфекційний контроль у лікувально-профілактичних закладах розділено на протидію інфекціям області хірургічного втручання та на боротьбу із туберкульозом

Інфекційний контроль: профілактика післяопераційних інфекцій

Наказом МОЗ України від 04.04.2012 № 236 передбачено вимоги до організації контролю та профілактики післяопераційних гнійно-запальних інфекцій в лікувально-профілактичних закладах. Відповідно до цього наказу, інфекційний контроль - це сукупність організаційних, профілактичних та протиепідемічних заходів, мета проведення яких - запобігти виникненню та поширенню внутрішньолікарняних, у тому числі післяопераційних інфекцій.

Інструкція, затверджена наказом МОЗ № 236, є обов'язковою для всіх ЛПЗ, які мають хірургічні відділення, незалежно від форми власності та відомчого підпорядкування.

За організацію інфекційного контролю у стаціонарі відповідає головний лікар лікувально-профілактичного закладу, а у хірургічному відділенні - завідувач відділення.

Інфекційний контроль за туберкульозом в ЛПЗ

Наказом МОЗ від 18.08.2010 № 684 затверджено Стандарт інфекційного контролю за туберкульозом в лікувально-профілактичних закладах, місцях довгострокового перебування людей та проживання хворих на туберкульоз. Документ призначений для керівників ЛПЗ, фтизіатрів, інфекціоністів, медпрацівників санепідемстанцій, сімейних лікарів, центрів СНІДу, медсестер, викладачів та студентів медичних вузів.

Інфекційний контроль за туберкульозом передбачає проведення заходів, що попереджають та знижують ймовірність зараження здорових людей мікобактеріями туберкульозу, передачі суперінфекції хворих на туберкульоз у лікувально-профілактичних закладах, місцях довгострокового перебування людей та проживання хворих на туберкульоз.

Складові інфекційного контролю за туберкульозом в ЛПЗ

Адміністративний контроль

Передбачає розробку та впровадження заходів, спрямованих на зниження поширення інфекції туберкульозу, моніторинг та оцінку їх дієвості, перегляд з метою розробки більш ефективних.

До заходів адміністративного контролю входять:

1) Розробка плану інфекційного контролю

2) Розподіл/ізоляція осіб із симптомами туберкульозу

Інженерний/екологічний контроль

Передбачає застосування інженерно-технічних засобів для запобігання поширенню інфекції та включає:

Індивідуальний захист

Використання засобів індивідуального захисту:

Стан інфекційного контролю в протитуберкульозних закладах України

Організація інфекційного контролю має бути особливо пріоритетним завданням в ЛПЗ, які працюють з пацієнтами груп високої небезпеки інфікування туберкульозом. У кожному протитуберкульозному закладі має бути розроблений План з інфекційного контролю за ТБ.

За інформацією Українського центру контролю за соціально небезпечними хворобами МОЗ України, на сьогодні в протитуберкульозних закладах є реальні проблеми із забезпеченням інфекційного контролю. Так, приблизно у половині таких ЛПЗ виділення зон різного ступеня ризику має умовний характер. Недостатньо використовується молекулярно-генетична діагностика туберкульозу для розділення потоків хворих.

Протитуберкульозні заклади України в основному оснащені бактерицидними лампами відкритого типу, які можна застосовувати лише за відсутності людей, тому на сьогодні вони поступаються більш ефективним пристроям. Станом на 1 січня 2015 року забезпеченість екранованими УФО-лампами в зонах високого ризику складала 56%.